Застосування інтерактивних методів для викладання україністики в навчальних закладах Росії

Сучасна українська шкільна освіта в Російській Федерації, як і в багатьох інших регіонах світу, переживає системну кризу. Точніше сказати: не існує системи української освіти за кордоном, і ті спорадичні зусилля, які виявляють окремі центри чи просто ентузіасти, не можуть принципово вплинути на ситуацію в цілому. Вивчення української мови та інших предметів українознавчого циклу відбувається переважно у суботніх (недільних) школах, кількість навчальних годин обмежена, не існує державних стандартів освіти для таких шкіл.
У такій ситуації особливої ваги набуває добір та правильне використання методів навчання, які використовують вчителі на уроках українознавства. Адже це необов’язкове навчання, тому, з одного боку, важливо зацікавити учнів, створити сприятливу емоційно-психологічну ситуацію в класі, щоб діти, і так перевантажені шкільним навчанням, хотіли вивчати щось додатково, а з іншого боку – така ситуація дає вчителю повну свободу дій, він не зобов’язаний дотримуватися певних навчальних стандартів і може застосовувати будь-які методики навчання, які дають ефективний результат.
Як не дивно, найбільшим ворогом у цій ситуації стає стереотипізація мислення. Коли йдеться про укладання шкільної програми для суботніх / недільних шкіл, вчителі беруть за вихідний пункт те ж саме, що і для укладення аналогічних програм з української мови в Україні чи, відповідно, російської в Росії: граматичну структуру мови, іншими словами – філологічну підготовку. Тому у навчальних планах вчителів з’являються такі теми, як «Головні і другорядні члени речення», «Дієприслівник як особлива форма дієслова» і т.д. Таким чином, ми вчимо дітей «мови» (у структуралістському розумінні цього поняття), але не «комунікації», тобто вміння спілкуватися, використовуючи для цього певний мовний код.
Тут слід зробити одне зауваження. Як правило, набуття рецептивних і (ре)продуктивних навиків при вивченні іноземної мови відбувається дещо незбалансовано: ми значно краще «впізнаємо» слова і фрази, ніж можемо «продукувати» їх у потрібний момент. У ситуації українських шкіл Росії цей процес розбалансованості набуває ще більшої сили: по-перше, близькоспоріднені українська та російська мови часто взаємно зрозумілі без перекладу чи додаткового вивчення, по-друге, діти, які навчаються в українських школах, як правило, чують українську мову у своїх родинах, принаймні від старшого покоління. Тобто рецептивні навики (сприйняття мови, розуміння прочитаного чи прослуханого тексту) у більшості учнів досить високі і не потребують застосування значних зусиль для їх розвитку. Натомість вміння розмовляти і писати українською потрібно систематично розвивати, до того ж, долаючи сильний інтерференційний вплив близькоспорідненої російської мови.
Якщо розвитку писемного мовлення на уроках української мови приділяється досить значна увага (написання творів, переказів, виконання інших видів письмових робіт), то з розвитком усного мовлення ситуація значно гірша. Недостатня кількість навчальних годин і програми, спрямовані на здобуття філологічної, але не комунікативної підготовки, сприяють тому, що діти, провчившись декілька років в українському класі, чудово виконують граматичні вправи з підручників, знають певну кількість віршів і пісень, але майже взагалі не можуть спілкуватися у реальних комунікативних ситуаціях.
На подолання цієї проблеми і спрямовані інтерактивні методи навчання, які активно застосовуються у світовій практиці вивчення іноземних мов. Деякі з них останнім часом використовуються й у практиці українських лінгводидактів, але, на жаль, слід відзначити, часто добрі і правильні методи використовують «не тим боком».
У чому причина такої ситуації? Запозичуючи окремі вправи чи методичні прийоми, ми часто не схоплюємо системи в цілому, не засвоюємо «філософії навчання». Отже, перед тим, як застосовувати певні методи, ми маємо чітко визначитися, якої мети навчання ми хочемо досягнути, і таким чином у кожному випадку добирати метод, який буде найкраще працювати на досягнення мети.
Перше положення, з якого нам слід виходити: в умовах традиційних форм та методів навчання школярі, пасивно отримуючи інформацію, не вміють здобувати її самостійно і застосовувати те, що знають. І тому, якщо дитина прослухала пояснення вчителя, а за тиждень не може відтворити ні слова з почутого – не варто звинувачувати дитину в ліні чи неуважності: просто так працює психіка. Наш мозок відкидає інформацію, непотрібну особисто нам, і таким чином бореться з перевантаженням, у якому перебуваємо ми всі у нашому глобалізованому інформаційному суспільстві. Саме тому така велика увага приділяється останнім часом особистісно-зорієнтованому навчанню. Воно виходить із самоцінності особистості, її духовності та суверенності. Його метою є формування людини як неповторної особистості, творця самої себе і своїх обставин.
Відповідне методичне забезпечення має ґрунтуватися на діалогічному підході, який визначає суб’єкт-суб’єктну взаємодію учасників педагогічного процесу, їх самоактуалізацію і самоорієнтацію. Технології такого спрямування передбачають перетворення суперпозиції вчителя і субординізованої позиції учня в особистісно рівноправну позицію. Вона й дає дитині можливість бути суб’єктом навчальної діяльності, що сприяє практичній реалізації її прагнення до саморозвитку, самоствердження.
Якнайактивніше сприяють цьому інтерактивні методи навчання, що активно розробляються останнім часом. Завдяки закладеним в їх суть самостійній діяльності та груповій взаємодії вони можуть бути корисними та перспективними для вчителя та для учнів.
Усі методи навчання можна розділити на три великі групи: пасивні (одностороння взаємодія «вчитель → учень»), активні (двостороння взаємодія «вчитель ↔ учень») та інтерактивні (двостороння взаємодія «вчитель ↔ учень» та «учень ↔ учень»). У випадку вивчення української мови у суботніх / недільних школах РФ використання саме інтерактивних методів видається не просто найбільш ефективним, а практично єдиним можливим способом ведення успішного навчання. Наведу деякі аргументи.
Діти, які вивчають українську мову у суботніх / недільних школах РФ, у більшості випадків не володіють мовою вільно. Лише у деяких з них українською розмовляють вдома старші члени родини, багато дітей взагалі не є українцями з походження. Тому вивчення мови у таких умовах має відбуватися не за схемою вивчення рідної, а радше іноземної мови: вивчення лексики, граматики, слововживання, фразеології і т.д. І якщо рецептивні навички, як уже було сказано, у таких учнів цілком задовільні, то на вироблення вміння говорити потрібно активно працювати. Навіть якщо клас невеликий (10-15 осіб), все одно існує проблема браку часу: як правило, заняття відбуваються раз на тиждень, окрім вивчення мови, є ще й інші предмети українознавчого циклу, і тому дати можливість говорити кожному учневі не завжди вдається. Таким чином, діти на уроках чують мову, але майже не говорять (читання вголос також не виробляє продуктивних навиків). А навчитися говорити можна тільки одним способом: говорячи. Тому той час, який є на уроках, слід використовувати максимально ефективно.
Практика показує, що максимум часу на уроці займає вчитель: це привітання, організація роботи у класі, пояснення нового матеріалу, опитування, коригування помилок, підведення підсумків уроку… За такої схеми учням для говоріння залишається тільки короткий час відповідей на питання. Інтерактивні методи дають можливість докорінно змінити розподіл часу на уроці: учні самі можуть засвоювати новий матеріал, аналізувати власні помилки та помилки один одного, розмовляти у малих групах чи парах. Завдання вчителя – організувати роботу таким чином, щоб його присутність була майже непомітною, але допомога – завжди вчасною та ефективною.
Слід відразу застановитися: інтерактивні методи навчання – це не модна забавка, гра, яку можна застосовувати час від часу. Очевидно, доведеться потратити певний час, щоб навчити учнів працювати у групах і парах так, щоб це було ефективно. Але цей час буде ви нагороджений сторицею, коли метод «запрацює» на уроках. Натомість окремі інтерактивні елементи посеред традиційного навчання – це довга робота з організації, часто – зірвані уроки і нульова ефективність. І ще один момент, суто психологічний: використовуючи інтерактивні методи, вчитель має бути готовим до того, що він перестане бути формальним центром навчального процесу, не зможе жорстко контролювати кожне слово, сказане учнями. Це, на перший погляд, приносить деякі незручності вчителю, але, з іншого боку, учень у такій ситуації почувається значно вільніше, адже говорити з іншим учнем, таким самим, як ти – це зовсім не те саме, що говорити перед цілим класом, коли вчитель перебиває тебе після кожної помилки (а нерідко інші учні ще й висміюють ці помилки). Це сприяє уникненню формування мовного бар’єра, дає додаткову мотивацію і зацікавлення у вивченні мови.
Взагалі питання мотивації – одне з ключових для інтерактивного навчання. Очевидно, якщо учні прийшли на факультативне заняття з української мови, у них (чи їхніх батьків) уже є загальна мотивація для вивчення української мови. Тепер завдання вчителя – зробити так, аби кожне завдання, яке виконують учні, теж мало під собою чітку мотивацію. Учням нудно складати речення з дієприслівниками? Нічого дивного. Але якщо запропонувати їм обговорити новий альбом улюбленої групи і при цьому використовувати дієприслівники – очевидно, справа піде значно краще. Тут педагогічна майстерність вчителя виявляється саме у тому, як зробити потрібне і корисне ще й цікавим.