Ігор Калинець “Небилиці про Котика і Кицю” (читає Ігор Калинець)

Збірочка віршів Ігоря Калинця «Небилиці про Котика і Кицю» буде яскравим доповненням до дитячих навчальних матеріалів з української мови як іноземної. Слухаючи поезію в виконанні автора, дітки відкриватимуть для себе чарівний світ українського поетичного слова. Ситуації, в які потрапляють персонажі збірки Котик і Киця, познайомлять діток з українськими реаліями, допоможуть глибше пізнати спосіб мислення українців.

КОТИК

Наш чорний котик —
білий животик
і білі лапки —
просив канапки:
— Тільки, будь ласка,
зверху ковбаску
класти на масло,
також, будь ласка!
Хлібця вкрай тонше,
хлібця — не конче.
Пора всім знати,
котам і людям,
коти в канапках
хліба не люблять.

КИЦЯ

А наша киця
(де ж то годиться?)
така ласунка, що аж лизунка:
з усіх тістечок і пиріжечок
лизала б тільки кремову пінку
і з торта масу лизати ласа.
Що в роті тане —
це із сметани,
з яєць — білочків,
із різних сочків,
із трішки масла —
як збити разом —
чудова маса!
Лиш де горішки —
це не для кішки.
КОТИК

Наш любий котик
не до роботи,
не до клопотів
тепер ні потім.
Він тільки любить
власні муркоти
у сні-дрімоті,
власні мурчання
втішні й печальні,
власні мурлики
гучні і тихі,
і муркотіння
на сонці й в тіні,
і муркотання
перші й останні.
Муркоче радо
ще й мурмурандо.
Лиш би поспати
в будень і свято!

КИЦЯ

А наша киця,
як їй не спиться,
любить роботу
навіть в суботу:
в теплі і тиші
вона колише
наше дитятко,
немов котятко.
Мурчить чудово
ту колискову,
яка лиш має
єдине слово:
«мур-мур» співає
і більш нічого.
«Мур-мур» муркоче —
більше не хоче.

Дитині сонній
цього ж бо досить —
іншого співу
вона й не просить.
КИЦЯ

А нашій киці
щось не сидиться:
взяла клубочок
собі під бочок.
Як господиня
знайшла у скрині
дротики-шпиці —
все як годиться!

Ще до вечері
сплела светерик.
Не спала нічку —
сплела спідничку
і рукавички
з одним палюшком.
Сплела й навушник
під капелюшок,
щоб гріти вушка.

Ще трішки-трішки
були б панчішки –
забракло нічки.
До того ж мало,
що не зв’язала,
було волічки.

Ось маєш, коте,
трохи роботи:
і не шнурочок,
а весь клубочок
дав перед очі —
роби, що хочеш!

Котик відразу
не тратив часу –
почав гасати
по цілій хаті:

і наостанку
обплутав лапку
і другу лапку
(все за порядком)
третю и четверту,
бо був упертий.

Мав лап чотири,
як всякі звірі.
І ще зі злості
обплутав хвостик.

Геть обмотався,
що й не зістався:
стався коточок
сам, мов клубочок.

КОТИК

Мій любий коте,
маєш клопоти?
Милий    коточку,
сопиш в куточку.

Коте-котусю,
відведи душу —
вповіж коротко,
котику-котку!
Що непокоїть?
Що ти накоїв?

Мовчазний коцур
з тебе напрочуд,
такий котище,
аж носом свище.
Важка натура
в тебе, котюро.
Німий незграбо,
ти, кацарабо!
Мені ж ти мав
сказати “няв”.

КИЦЯ

Кохана кицю!
Це ж не дурниця:
все тобі личить,
як тебе кличуть,
бо кожна назва
для тебе красна:
ти і кицуня —
пишна красуня.

Ти і котуся —
гарненька бузя.
Ти навіть кицька
здаля і зблизька.
Ти навіть кішка
інколи трішки.
Ти навіть кітка
інколи зрідка.

Найбільш годиться,
як тебе будуть
звати повсюди:
киценько! кицю!

Чи того мало?
– Мяу, мяу…

КОТИК

Котику-жмурку,
я тебе штуркну:
доволі спати —
виглянь із хати.

Чом ти не хочеш
вийти в садочок?
Там стільки всього
для нас нового.

Там сонце світить
котятам й дітям,
кожній травичці
і кожній квітці,
бо, щоб розквітла,
їй треба світла.
Пташка літає,
бо крильця має,
та хоче вище —
до сонця ближче.
Лиш песик Бровко
поводить оком,
сонця не любить,
бо вліз до буди.
КИЦЯ

А киця жваво,
як тільки встала
помила лапки —
й шмигнула з хатки.
Стала на ґанку,
тримає склянку.
На дворі гарно,
не дуже парно:
сонце лиш встало,
його ще мало,
одначе досить
зігріти носик.

Кругом чудово:
мичать корови,
пташко співає,
лиш Бровко лає.

І мовить киця:
— Чого сваритись?
Не хочу сварки —
жду молочарки!

КОТИК

Котику, досить
крутити носом —
байдики бити:
свій хвіст ловити.
Час до науки!
Вимий-но руки,
бо книжка — диво,
диво й малюнки —
гортай поштиво!
Там стільки літер
з цілого світу —
все треба знати,
щоб прочитати.

Але чи книжку
йому, опришку,
варто давати
просто у лапи?
Лишились раптом
із неї клапті,
то й клапті дряпав!
Коте! це ж книжка,
цілком не мишка!

КИЦЯ

А киця наша
як з’їла кашу,
вразпо сніданку
сіла на ґанку,
спокійно, тишком
відкрила книжку.
І дуже пильно
дуже прихильно,
дуже привітно,
дуже тендітно,
дуже поважно,
дуже уважно
і акуратно,
і делікатно
перегортає
книжку,що має.
Страшно дихнути,
щоб не здмухнути
букву з сторінки,
наче пір’їнку,
а особливо,
щоб не скотилось
з книжки додолу
О – буква-коло.

КОТИК

А де наш котик?
– Розкажу потім.
Що це за тайна?
Кажи негайно.

Пішов він зрання
на полювання.
Не хоче кашки —
хоче вже пташки.
Не хоче з миски —
хоче вже мишки.

Мусив мовчати,
бо став на чати:
сидів у травах,
сидів в канавах,
сидів в болоті,
сидів на плоті,
а потім вище —
аж на горищі,
аж на покрівлі,
стрімкій, нерівній.

Нікого в лапи
не міг спіймати.
І було смішно –
не міг він злізти.

І довелося
його, бідосю,
здіймати з даху
геть бідолаху,
здіймати з муру
геть замазуру!

КИЦЯ

В нашої киці
мокрі очиці,
плаче потиху,
бо справді лихо:
пішов десь котик
без повороту:
за ним ні духу,
жодного слуху!
Вона немало
спереживалась:
і виглядала,
і зазирала
в кожен куточок —
то у садочок,
то на подвір’ї,
де Бровко вірний,
то за ворота,
де всяка псота.
Далі ні слуху,
далі ні духу!
Але, на щастя,
кінець напасті —
звела очиці
до черепиці —
там і уздріла,
що котик цілий!
Драбини треба,
щоб злізти з неба.