Наталя Забіла – українська письменниця, яка писала для дітей. Загалом авторка написала майже 200 творів. У них йдеться про пригоди тварин у лісі, про правила поведінки, та про те як потрібно доглядати за рослинами. Вам, любі дітки, пропонуємо послухати про пригоди котика-воркотика, горобчика і котика та про те, який незвичайний олівець-малювець дістався маленькій дівчинці Ясі.
КОТИК-ВОРКОТИК
— Котику-Воркотику,
Йдеш ти звідкіля?
— У палаці був я,
Бачив короля!
— Котику-Воркотику,
Що ж ти там робив?
— Я під ліжком мишку Мало не схопив!
КУЛЬБАБКИ
На леваду я пішла б,
Ціла купа там кульбаб —
Ніби сонечка малі
Посідали на землі.
Я нарвала б тих квіток,
Та сплела б собі вінок,
Щоб і я була в вінку,
Наче квітка на лужку.
Тільки вранці квіти всі
Умиваються в росі,
Росяна травичка —
Змокнуть черевички.
ПРИСПІВКИ
Ладки, ладоньки, ладусі,
Ой ладусі, ладки!
Де були ви?
У бабусі.
Що їли?
Оладки.
З чим оладки?
Із медком
Та з солодким молочком.
А де брали медок?
Діставали у бджілок.
У садку зеленому,
Під рясними кленами;
Під кленами,
Під липами,
Де ягоди розсипані.
Хто розсипав?
Гуси.
Хто збере?
Бабуся.
Хто поїсть?
Дитинка —
Дівчинка Маринка.
ГОРОБЧИК І КОТИК
Горобчик-Молодчик сидів на дубку,
А Котик-Воркотик лежав в холодку.
Ось Кіт за Горобчиком вгору поліз,
А той як побачив, то й пурхнув униз!
Коли ж і Воркотик додолу стрибнув,
Горобчик-Молодчик угору майнув!
Образився Кіт на Горобчика вкрай,
А той йому каже: —Ану лиш, впіймай!
Горобчик-Молодчик злетів на паркан,
А Котик за ним, та й упав у Бур’ян!
Горобчик на сміх бідолаху підняв,
А Котик-Воркотик сказав йому: — Няв!
СТОЯЛА СОБІ ХАТКА
Стояла собі хатка —
Дірявий чобіток.
А в ній жила бабуся,
Що мала сто діток.
Така була сімеєчка,
Сімеєчка мала!
Ніяк із нею впоратись
Бабуся не могла.
Пішла бабуся на город
По моркву й буряки,
Пішла вона до пекаря
По хліб та пиріжки.
А сто дітей — не ледарі,
Пішли збирати хмиз.
Усі взяли по гілочці
Й набрали цілий віз.
Води взяли по крапельці —
І повний казанок!
І наварила борщику
Бабуся й сто діток.
А потім сто цеглинок
Вони принесли вмить,
І склали з них будинок,
І стали в ньому жить.
А потім сто зернинок
Поклали в землю в ряд.
І виросли з них квіти,
І став квітучий сад!
А якби та бабуся
Не мала сто діток,
Була б і досі хатка —
Дірявий чобіток!
ЗАЙЧИКОВА ХАТКА
Оселились біля річки
Сірий зайчик та лисичка.
Зайчик — в хатці луб’яній,
А лисичка — в крижаній:
Ось постукала в віконця
Тепла сонячна весна,
І розтанула на сонці
Біла хатка крижана.
Почала лиса зітхати:
— Як я житиму без хати?
Зараз зайця прожену
Й влізу в хатку луб’яну!
Де вже зайчику малому
Суперечить хижаку!
Довелось тікати з дому
Бідолашному звірку.
А лисиця та хвостата
Влізла в зайчикову хату
І в хатинці луб’яній
Оселилась, як в своїй.
Пострибав по лісі зайчик,
Сірий зайчик-побігайчик,
Сльози річкою ллючи:
Страшно в лісі уночі!
Раптом вовк іде до нього
Та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?
— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!
Підійшли вони до хати,
Вовк гарчить: — Ану, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу, —
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!
Вовк злякався — та й тікати!
А зайча пішло вночі
Знову захисту шукати,
Сльози річкою ллючи.
Враз ведмідь іде до нього
Та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?
— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!
Підійшли вони до хати.
— Геть! — загримав волохатий.
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу —
Полетить із тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!
Як почув ведмідь цю мову —
Враз сховався у кущі,
І побрів наш зайчик знову,
Сльози річкою ллючи.
Стріла зайчика собака,
Розпитала, що та як.
— Годі, — каже, — годі плакать,
Не боюсь я розбишак!
Підійшла й вона до хати,
Загарчала: — Геть, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу, —
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!
Утекла й собака зразу!
А зайчатко уночі
Знов побігло, від образи
Сльози річкою ллючи.
Враз іде назустріч півник,
Гострі шпори на ногах.
— Що з тобою? Дуже дивно
Зайця бачити в сльозах!
— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Що ж, провчу я розбишаку!
— Де вже, півничок, тобі?!
Вовк, ведмедик і собака
Відступились в боротьбі…
— Ну, за мене не страшися!
Сам побачиш, — от ходім! —
Вийшли друзі на узлісся,
Де стояв зайчатин дім.
Місяць виглянув з-за хмари.
Півник крилами ударив.
— Годі спать — ку-ку-рі-ку! —
На чужім пуховику!
Вмить лиса продерла очі.
— Хто там ходить по двору?
От як скочу, як підскочу —
На шматочки роздеру!
Не злякався півник смілий
Та на ґанок як стрибне.
— Забирайся, поки ціла!
Не дратуй, гляди, мене!
Відкида лиса запори,
Бачить: півник-молодець,
Гострий дзьоб, сталеві шпори
Ще й червоний гребінець.
Тут лиса аж закрутилась
— Я хороша! Я не зла!
Я з зайчатком не сварилась,
По-сусідському жила!..
А сама — мерщій на ґанок,
Та — по східцях, та у ліс!..
І зустрінув зайчик ранок
Знов веселий, як колись.
МАЛЮВАВ КАРТИНУ ТАТО,
Квач у фарбу умочав,
Потім вийшов із кімнати
І обідати почав.
Тупу-тупу, хтось тупоче,
Відчинити двері хоче…
І в кімнату в ту ж хвилинку
Входить дівчинка Маринка.
Бачить: квачики чудні,
Фарби різнобарвні,
А на білім полотні —
Щось не дуже гарне.
Зараз доня квачик витре,
Візьме фарби на палітрі
І на татовій картині
Домалює квіти сині.
Не виходить — хоч заплач!
Тільки плями й смуги…
Мабуть, це поганий квач,
Треба взяти другий.
Треба взяти іншу фарбу,
Ясно-жовту, дуже гарну,
Чорну, білу та руду
І змішати до ладу.
Раптом тато на порозі.
Тільки глянув — що то?
Фарби, пензлі на підлозі…
Знищена робота…
І стоїть мале дівчатко,
Посміхається до татка,
Довгий пензель у руці,
Різні фарби на лиці.
— Ах, ти, шкода наша, шкода!
Що ж ти наробила?
Грійте швидше теплу воду
Та давайте мила!
ЗАЙЧАТА І СВИНЯ
Стояла в лісі біла хатка
Поміж дубів та ялівців,
І там жили малі зайчатка —
Аж вісім жвавих стрибунців.
З братів найстарший був Стрибайчик,
Меткий та чималий на зріст.
А наймолодший, втішний зайчик,
Був Побігайко Куций Хвіст.
Такий веселий, дуже милий,
Всіх бавив сміхом голосним,
І всі брати його любили
І піклувалися за ним.
У хатці завжди гарно й чисто —
Зайчата скрізь наводять лад:
І стіл, і лави — все на місці,
Ще й вісім ліжечок у ряд.
Був день осінній, непогідний,
А в хаті, в тиші і теплі,
Борщу поїсти в час обідній
Зібрались зайчики малі.
Стук-стук у двері!..
— Хто там? — Свинка!
Блукаю в лісі цілий день…
Промокла під дощем щетинка…
Пустіть погрітися лишень!
— Заходь, будь ласка! — 3 холоднечі
Впустили зайчики Свиню.
Вона зайшла, скоріш до печі,
Сідає ближче до вогню,
Ще й повела уважно писком
І чує — борщ у казані…
— А може, хоч маленьку миску
Борщу насиплете й мені?
— Будь ласка! Просим, люба госте! —
Залізла Свинка враз на піл,
Підсунулась до столу просто
Й поклала ратиці на стіл.
Схопила миску Свинка наша
Та як почне усе трощить:
І борщ, і галушки, і кашу,
їсть — аж за вухами лящить!
Зайчата дивляться тривожно,
Як вмить зникає їх обід.
А гостя каже: — Жити можна!
Я вже наїлася як слід.
Тепер би ще любенько й радо
Лягти поспати в цей куток…
Давайте ж ковдри й простирадла,
Та ще й побільше подушок!
— Беріть в усіх, та не в малого! –
Насміливсь мовить старший брат.
А Свинка як рикне на нього:
— Давай негайно кожен шмат!
І тут вона усі зайчачі
І ковдри, й подушки стягла,
Вляглась на припічку гарячім,
Стулила очі й захропла.
Стоять розгублені зайчата:
— До чого ж це воно веде?..
— Невже ж терпіти та мовчати?
І що нам їсти? Й спати де?!
А Свинка враз розкрила очі
Та як розсердиться й гукне:
— Що за розмови серед ночі?!
Геть з хати!.. Не будіть мене!
Зайчата від цього страшила
Скоріш у двері, за поріг!..
А дощ періщить що є сили,
І вітрюган збиває з ніг.
Мов потемнішав світ навколо!..
Заплакав навіть старший брат,
А Побігайко плаче вголос,
І сльози котяться, як град.
Тремтять замерзлі зайченята —
Невже ж загинуть привелось?!
Коли це з хащі йде рогатий
Господар лісу — дужий Лось.
— Що тут,— питає,— з вами сталось?
Розповідайте все як слід!
— Та, бач, до нас Свиня забралась,
Поїла зразу наш обід.
Постелі відняла всі чисто…
Прогнала нас під дощ, у двір!..
— Ех ви, нещасні, беззахисні! —
Всміхнувся їм могутній звір.
Та як зайшов до хати хвацько,
Та як загримав на Свиню!
Аж загуло в печі зненацька,
Ще й іскри приснули з вогню!
Свиня й прокинутись не встигла,
Як покотилась геть у двір!
Мерщій світ за очі забігла
І не верталася з тих пір.
А зайченята стали жити
У теплій хатці, як колись.
Та тільки знали, з ким дружити,
Й нахаб нечемних стереглись!
ХАТИНКА НА ЯЛИНЦІ
Там, де сосни та ялинки
у лісочку стали в ряд,
скаче білка – сіроспинка,
закликає всіх звірят.
Сіра спинка, довгий хвостик,
по деревах – плиг та плиг!
— У свою хатинку в гості
я сьогодні кличу всіх!
У моїй малій хатинці,
на ялинці між гілок,
наготовлено гостинців
для звіриних для діток!
Полетіла швидко бджілка,
понесла усім листи:
«Всім обідати до білки
дуже просимо прийти».
І, почувши цю новинку,
по вечірній по росі
у хатинку на ялинку
поспішили гості всі:
снігурі дзвінкоголосі,
гостродзьобі ятелі,
павучки, бджілки та оси,
і розкошлані джмелі,
і роззява — чорна ґава,
і зайчата – стрибунці,
і гладка зелена жаба,
і веселі горобці.
Ось нечутно, непомітно
поспішає сірий кіт,
щоб до білки – сіроспинки
не спізнитись на обід.
І жуки, жуки злетілись —
музиканти – сурмачі:
клишоногі, жорсткокрилі,
усачі і рогачі.
Сіроспинка всіх вітає,
сіру лапку подає,
ще й до столу закликає,
ще й гостинці роздає.
У хатинці на ялинці
свято радісне іде.
До світанку – співи й танки,
і музика виграє.
Грає бджілка
на сопілку,
дружно влад бринять джмелі,
туки-туки дзьобом в гілку
ятелі —приятелі.
А зайчата – стрибунчата
ще й горобчик – молодець
підхопились та й спустились
по травиці у танець!
Горобців весела зграя
танцювати почала.
Грає, грає, виграє
на сопілочку бджоли!
У хатинку на ялинку,
де музика, співи й сміх,
кличе білка – сіроспинка
всіх звіряток лісових.
— Тільки гусінь волохату
ми не пустимо у хату.
Бо вона у нашім лісі
робить шкоду –
просто жах! –
з’їла листя усе чисто
на маленьких деревцях.
— І злодійку мишу ми
в хаті не залишимо.
Бо ця миша позавчора,
позавчора уночі,
влізла в білчину комору
і погризла калачі.
— І гадюку хижу ми
із хатини виженем.
Бо в пташиному гніздечку
ця гадюка – лютий гад! –
подушила всі яєчка
і поїла пташенят!
— Поточили короїди
на деревах всю кору.
Не покличем їх обідать
і не приймем в нашу гру!
Той, хто в лісі робить шкоду,
хто нам лиха наробив, –
хай до нас і не заходить!
Ми не любим шкідників!
Так у білки – сіроспинки
розважались до зорі
комашня й малі тваринки,
горобці та снігурі.
Рано-зранку, на світанку,
по ранковій по росі
із хатинки на ялинці
розійшлися гості всі.
Білка в хатці задрімала.
Жабка спить на бережку.
Тихо – тихо вранці стало
у зеленому ліску.
Навіть сосни та ялинки
не колишуться, мовчать.
І росинки на травинках,
як намистечко, блищать.
ОЛІВЕЦЬ – МАЛЮВЕЦЬ
Взяла Яся олівець, олівець-малювець. Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець.
Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!
Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!
Ось на небі сяє сонце, довгі промені ясні… А в сторонці, під віконцем, квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички. Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато —все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.
А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки, ось чотири, ось і п’ять… Вже нема де малювать!
Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим…
Ось і блискавка! І грім!
І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку,
на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик, ллється швидко, швидко, швидко!
І нічого вже не видко!
— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір! І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..
Яся каже:
— Ай-яй-я! Яся каже:
— Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!