Ігор Калинець “Забави тістечок” (читає Ігор Калинець)

Збірочка віршів “Забави тістечок” буде цікавою і для маленьких, і для дорослих. Пригоди персоніфікованих українських (і не тільки) смаколиків подарують усім чудовий настрій, а можливо й ….  апетит.

МАРЦИПАНИ І ПУНДИКИ

Був собі пан Марципан,

пані Марципані,

їх дитятка і внучатка –

всі Марципанятка.

Вони їли, як не спали,

з вечора до рана,

тільки марципани.

Був собі і Пундик-пан,

пані Пундикова,

їх дитятка і внучатка —

також Пундичатка.

Їсти жоден з них не буде,

хай у свято, хай у будень,

якщо то не пундик.

Якось панство Марципанство

запросило на гостину

Пундиків родину:

– Принесіть бо нам гостинці –

пундики в торбинці.

Як усі вони від сили

за столом вмістились

гарно ж погостились:

Пундики там посиділи

і пішли додому,

не відкривши рота –

марципана не хотіли

з’їсти ні одного:

чого доброго, животик

заболить від нього!

Якось Пундиків родина

панство Марципанство

запросило на гостину:

– Принесіть бо нам гостинці

марципани в скриньці.

Як усі вони від сили

за столом вмістились –

гарно погостились:

Марципани посиділи

і пішли додому,

не відкривши рота –

вони пундика не хтіли

з’їсти ні одного:

чого доброго, животик

заболить від нього!

Не гостяться Марципани

геть з тих пір нізащо:

самі ж свої марципани

споживали смачно.

З того часу всі Пундики

вдома лиш сиділи:

і самі свої пундики

з апетитом їли.

БУБЛИКИ І ПИРІЖКИ

Випало бубликам

велике щастя:

зійшлися докупи

круглі й дірчасті.

Зійшлася музика

уся пиріжкова:

пиріжок з вишні,

був і сливовий,

пиріжок сирний,

горохом і м’ясом

і стали грати

на святі разом.

Утнули швиденько

на помах смичка

то коломийку,

то козачка!

Що учинилось?

Не описати!..

Бублики вміють

самі забавлятись.

І ті, що далі,

і ті, що ближче,

бублика бублик

до танцю кличе.

Всі покотились –

з’єднались в коло,

Заколували

довкола столу.

Бублик отой

найокругліший,

втримати кола

не міг вже більше –

під стіл завалився

усім на кару.

Дали попити

з глека узвару.

Якась бабуля,

певно з крамниці,

їх заселила

на довгій нитці.

Той, що зламався,

мені дістався,

я його медом

клеїти взявся.

А де ж музики?

Всі тишком-нишком

від тої бабулі

сховалися в миску.

З’ЇЗД ЛИСТКОВОГО ТІСТА

Щось скоїлось

на світі білім –

повсюди запахло

ваніллю.

Ах, це у нашому місті

з’їзд листкового тіста.

І не просто такий –

міжнародний:

багато делегацій

прибуло сьогодні.

У найбільшому

Ресторані

пахне солодко

від самого рання.

Ах, це у нашому місті

з’їзд листкового тіста.

Прибули з Франції

гості –

чомусь казяться

від злості.

До цього тіста

всім дзуськи,

бо тісто крихке –

французьке!

Ми ж – наполеони –

з кремом і без крему

маєм по світу

славу шалену.

Ах, це у нашому місті

з’їзд листкового тіста.

Так то так,

мовлять гості із Польщі,

хіба не смачні

ябка в шляфрочках ?

Чи з горіховою масою

рогалики сметанкові?

Маємо бути чого

гонорові!

І почалися,

як мовлять вчені,

дискусії і дебати.

З різних країн тістечка

могли виступати:

пальчики солоні,

оленячі ріжки,

трубочки-рурки

та інші.

Рулети і язички,

місяці і вітрячки,

круасани якісь –

усяк апетитний гість.

Накремлені,

напудрені,

напахчені,

сиромудрені.

Ах, це у нашому місті

з’їзд листкового тіста.

Мали тут слово

господарі з України:

А ми – завиванці –

кому завинили?

А ми – кошички і капами,

і пироги з ягіддям?..

Не таке і бідне

тісто рідне.

Укінці всі примирились

і прийняли ухвалу,

що листкового тіста

катастрофічне мало.

Що солодкого мало

по цілому світу.

Хай живе тісто листкове

і ласунчики діти!

ВЕРГУН І ПАМПУШКА

Пан Вергун й Пампушка-пані

раз зайшли до ресторану.

Пан Вергун – худющий, довгий,

ще й покручений – нервовий.

А Пампушка – кругла, повна,

дуже мила, маломовна.

– Ми не тратимо надії

скуштувати тут олії.

– Миле панство, прошу сісти.

Чи з одного, панство, тіста?

Буркнув пан: – Я із крутого!

Чи у тому є щось злого?

– З дріжджового, – це Пампушка

шепче кельнеру до вушка.

– О, тоді напій киплячий.

Прошу трішки почекати.

В нас найкраща є олія,

Не олія – райська мрія!

Пан Вергун й Пампушка-пані

раз зайшли до перукарні.

Пан Вергун – худющий, довгий,

ще й покручений – нервовий.

А Пампушка – кругла, повна,

дуже мила, маломовна.

– Хочемо причепуритись,

але так, щоби не митись.

– Миле панство, просим сісти,

Чи з одного, панство, тіста?

Буркнув пан: – Я із крутого!

Чи у тому є щось злого?

– З дріжджового, – це Пампушка

перукарці так до вушка.

– Тож даю пораду мудру –

вам потрібен цукор-пудра.

Це, звичайно, не проблема:

ми найкращий цукор змелем!

Пан Вергун й Пампушка-пані

раз вступили до книгарні.

Пан Вергун худющий, довгий,

ще й покручений – нервовий.

А Пампушка – кругла, повна,

дуже мила, маломовна.

– Перепрошуєм, скажіть,

чи є книжка про наш рід?

– Є в нас різні книги, звісно.

Та з якого, панство, тіста?

Буркнув пан: – Я із крутого!

Чи у тому є щось злого?

– З дріжджового, – це Пампушка

шепче продавцю до вушка.

– О, найкраща книжка Цвєк!

Ось вона та ось вам чек.

В ній про печиво солодке

і про вас там є коротко.

Про Пампушку? Дуже прошу –

в серединці має рожу.

А Вергун? Тут є таке,

дуже прошу,

хе-хе,

має тіло він крихке!

ПРИНЦЕСА БЕЗЕ

На горі білоцукровій,

в замку із медівників,

у вежі шоколядовій,

в цитриновому вікні

жилося цілком не зле

тій принцесі, що Безе.

Кого ж судженим назве?

Всі фрейлини із помадок,

всі пажі із смоктунців

доглядали її радо,

бо вона з одних білків:

делікатна над усе

та принцеса, що Безе.

Кого ж судженим назве?

Линули в долині ріки

з меду всі і з молока.

Прецлі вистромляли піки

в брамі, що з маківника.

Все навколо береже

ту принцесу, що Безе.

Кого ж судженим назве?

Мури кладені з бісквіту –

не здолати їх ніяк!

Лицарі з усього світу

гарцювали так і сяк:

чи кінь сирний довезе

до принцеси, що Безе?

Кого ж судженим назве?

Лицарі всі глязурові.

Ось один – то сам зефір!

І рогалик на шоломі:

він – немов рогатий звір.

Ах, це певно сам кузен

тій принцесі, що Безе.

Кого ж судженим назве?

Другий був із карамелі –

солодяника сам брат.

Коник в нього впрост шалений –

чистокровний мармеляд:

не доскоче – доповзе

до принцеси, що Безе!

ТОГО СУДЖЕНИМ НАЗВЕ!

Так і сталось. На весіллі

гостем прошеним я був.

Хоч наївся понад силу,

випадково я ковтнув,

мов горошок із драже,

ту принцесу, що Безе…

От і все

про принцесу, що Безе.

РОДИНА МЕДІВНИКІВ

Добрий дядько Медівник

скликав всю родину:

може, бік собі припік?

Може – іменини?

Каже дядько Медівник:

Вся родино славна!

Я завершую свій й вік, –

спогадаймо давнє.

– Хто прийти до мене встиг,

тому вдяка щира.

Кого з’їджено, за тих

помолімся миром.

Тут – брати Медовики:

і Пухкий, і Житній,

і цитриновий Міський,

запашний і ситний.

Миколайчик теж є тут –

пряничок медовий.

Має бороду густу,

ризи-глязурові.

Тут і Місяць, і Зірки

просто із ялинки –

із мигдаликом гірким,

шоколядні спинки.

Є із Польщі мій кузен,

на ім’я він – Пірник.

Він свояцтво береже,

поки меду вірний.

Бо тепер і нас псують –

роблять не до ладу:

замість меду нам дають

тільки мармоляду.

Як живе дідусь наш Мед

в бджоляному раї?

Чи висить його портрет

у вощинній рамі?

Як медово пахли нам

цедра і кориця,

гвоздики і коріяндр,

шоколядна склиця!

А тепер і час не той –

гола вся стільниця:

бо останній вже шматок

з мене залишився…

ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!

О, який Я молодець –

ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!

Два рази перекладали –

чи не мало?

О, який Я молодець –

ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!

Три рази перекладали –

чи не мало?

Що там якісь

пухкеники,

плетеники,

макорженики,

соложеники,

пінники

і ламанці,

коржики

і баранці –

колобочки ці?

– Три рази?

О, трішки мало –

завеликий ротик

маю.

О, який Я молодець –

ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!

П’ять разів перекладали –

чи не мало?

Що там якісь

пухкеники,

плетеники,

макорженики,

соложеники,

пінники

і ламанці,

коржики і баранці –

колобочки ці?

П’ять разів?

Це саме так,

щоб почути

в роті смак.

О, який Я молодець –

ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!

Сім разів перекладали –

чи не мало?

Що там якісь

пухкеники,

плетеники,

макорженики,

соложеники,

пінники

і ламанці,

коржики

і баранці –

колобочки ці?

Сім разів?

То забагато:

рот великий

треба мати.

О, який Я молодець –

ПЕ-РЕ-КЛА-ДА-НЕЦЬ!

Сто разів перекладали –

чи не мало?

Сто разів?

Де візьму я

аж таке-е-нний рот?

я таки не бегемот!

БІСКВІТНА БАБА ЗІ ЛЬВОВА

Мандрував по світу

сер Бісквіт –

замалий Бісквіту

видно в світі світ!

Як проплив протоку

він Ля-Манш,

то найняв в Європі

кінний екіпаж.

А його фон Цвібак

у дорозі стрів:

сам же німець дибав

теж до тих країв,

де є кралі гожі

з меду й молока.

Мовлять, там також є

родичка якась.

І тепер в кареті

їдуть вдвох на схід –

Цвібак попереду,

а за ним Бісквіт.

Як минати Польщу,

Львів не оминеш:

місто найчудовше

на сто веж!

Тут вони осіли –

вистачить доріг! –

родичку зустріли

за рецептом їх,

бо така ж пухкенька

(панна – хай їй грець!),

жовта, солоденька,

з тисячі яєць!!!

Тільки звалась “Баба”

панночка оця.

І така вже рада

стати до вінця.

Каже Цвібак: – Врешті

я ж сюди привів!

То й вженюся першим

з тою, що схотів.

І вона без слова

панна Баба та

стала Цвібакова

в молоді літа.

Та як вмер пан Цвібак,

то вженивсь Бісквіт –

Бісквітиха Баба

аж до наших літ.

РОЗМОВА ЗІ СИРНИКОМ

Як ся маєш?

Чи здоровий?

Виглядаєш

ти чудово!

Дякую!

Сам добре знаю:

апетитно

виглядаю.

Сир протертий

знаменито –

кожну грудочку

крізь сито.

І жовточки,

і мигдалі

вміло втерті,

в ідеалі.

А з білочків –

то відмінна,

як хмаринка,

збита піна.

І зісподу

досконало

того тіста

дуже мало.

Але зверху

знакомито

шоколядою

полито.

Я ж бо ситний

і добротний

смаковито

тану в роті!..

Нема, Сирнику,

і мови:

ти кругом є

пречудовий!

Але, знаєш,

твоя мова

вже занадто

гонорова.

Сирник

враз відповідає:

Не спіши –

послухай далі.

Так, я справді

гоноровий,

бо я родич є

корови.

САМОТНЯ БУЛОЧКА

У малесенькій пекарні

у містечку невеликім

булочки на славу гарно

випікались смаколикі.

І рум’яні, зверху – з маком,

мов сестрички у бритванці.

Як вони чудово пахли

на усе містечко вранці!

Розкупили їх в моменті –

розлучили всіх сестричок…

Лиш одна в куточку темнім

залишилась на поличці.

Ще попахла вона трішки,

охолола і зчерствіла…

І нікому в цілім місті

не було до неї діла.

А потому і затвердла,

хоч теши її на терці.

Та вона ще не померла –

мала ж бо м’якеньке серце.

– Що тепер зі мною буде?

Скам’янію на горішок?

Кинуть песику до буди?

Може, й голубам покришать?

Вбогій бабці в милостиню

булку віддали охоче.

Рада бабця, як дитина:

– В молочці її розмочу!