Наталя Забіла. Вірші (читає Ірина Ключковська, директор МІОК)

Наталя Забіла – українська письменниця, яка писала для дітей. Загалом авторка написала майже 200 творів. У них йдеться про пригоди тварин у лісі, про правила поведінки, та про те як потрібно доглядати за рослинами. Вам, любі дітки, пропонуємо послухати про пригоди котика-воркотика, горобчика і котика та про те, який незвичайний олівець-малювець дістався маленькій дівчинці Ясі.

КОТИК-ВОРКОТИК

— Котику-Воркотику,

Йдеш ти звідкіля?

— У палаці був я,

Бачив короля!

— Котику-Воркотику,

Що ж ти там робив?

— Я під ліжком мишку  Мало не схопив!

КУЛЬБАБКИ

На леваду я пішла б,

Ціла купа там кульбаб —

Ніби сонечка малі

Посідали на землі.

Я нарвала б тих квіток,

Та сплела б собі вінок,

Щоб і я була в вінку,

Наче квітка на лужку.

Тільки вранці квіти всі

Умиваються в росі,

Росяна травичка —

Змокнуть черевички.

ПРИСПІВКИ

Ладки, ладоньки, ладусі,

Ой ладусі, ладки!

Де були ви?

У бабусі.

Що їли?

Оладки.

З чим оладки?

Із медком

Та з солодким молочком.

А де брали медок?

Діставали у бджілок.

У садку зеленому,

Під рясними кленами;

Під кленами,

Під липами,

Де ягоди розсипані.

Хто розсипав?

Гуси.

Хто збере?

Бабуся.

Хто поїсть?

Дитинка —

Дівчинка Маринка.

ГОРОБЧИК І КОТИК

 Горобчик-Молодчик сидів на дубку,

А Котик-Воркотик лежав в холодку.

Ось Кіт за Горобчиком вгору поліз,

А той як побачив, то й пурхнув униз!

Коли ж і Воркотик додолу стрибнув,

Горобчик-Молодчик угору майнув!

Образився Кіт на Горобчика вкрай,

А той йому каже: —Ану лиш, впіймай!

Горобчик-Молодчик злетів на паркан,

А Котик за ним, та й упав у Бур’ян!

Горобчик на сміх бідолаху підняв,

А Котик-Воркотик сказав йому: — Няв!

СТОЯЛА СОБІ ХАТКА

Стояла собі хатка —

Дірявий чобіток.

А в ній жила бабуся,

Що мала сто діток.

Така була сімеєчка,

Сімеєчка мала!

Ніяк із нею впоратись

Бабуся не могла.

Пішла бабуся на город

По моркву й буряки,

Пішла вона до пекаря

По хліб та пиріжки.

А сто дітей — не ледарі,

Пішли збирати хмиз.

Усі взяли по гілочці

Й набрали цілий віз.

Води взяли по крапельці —

І повний казанок!

І наварила борщику

Бабуся й сто діток.

А потім сто цеглинок

Вони принесли вмить,

І склали з них будинок,

І стали в ньому жить.

А потім сто зернинок

Поклали в землю в ряд.

І виросли з них квіти,

І став квітучий сад!

А якби та бабуся

Не мала сто діток,

Була б і досі хатка —

Дірявий чобіток!

ЗАЙЧИКОВА ХАТКА

Оселились біля річки

Сірий зайчик та лисичка.

Зайчик — в хатці луб’яній,

А лисичка — в крижаній:

Ось постукала в віконця

Тепла сонячна весна,

І розтанула на сонці

Біла хатка крижана.

Почала лиса зітхати:

— Як я житиму без хати?

Зараз зайця прожену

Й влізу в хатку луб’яну!

Де вже зайчику малому

Суперечить хижаку!

Довелось тікати з дому

Бідолашному звірку.

А лисиця та хвостата

Влізла в зайчикову хату

І в хатинці луб’яній

Оселилась, як в своїй.

Пострибав по лісі зайчик,

Сірий зайчик-побігайчик,

Сльози річкою ллючи:

Страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до нього

Та й питає: — Що таке?

Мабуть, в зайчика малого

Лихо трапилось тяжке?

— Ой, мене прогнала з хати

Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

— Годі, годі, зайчик, плакать,

Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку,

Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати,

Вовк гарчить: — Ану, хвостата!

Забирайся звідсіля! —

А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу, —

Полетить від тебе клоччя,

На шматочки роздеру,

Ще й на порох розітру!

Вовк злякався — та й тікати!

А зайча пішло вночі

Знову захисту шукати,

Сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до нього

Та й питає: — Що таке?

Мабуть, в зайчика малого

Лихо трапилось тяжке?

— Ой, мене прогнала з хати

Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

— Годі, годі, зайчик, плакать,

Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку,

Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати.

— Геть! — загримав волохатий.

Забирайся звідсіля! —

А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу —

Полетить із тебе клоччя,

На шматочки роздеру,

Ще й на порох розітру!

Як почув ведмідь цю мову —

Враз сховався у кущі,

І побрів наш зайчик знову,

Сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака,

Розпитала, що та як.

— Годі, — каже, — годі плакать,

Не боюсь я розбишак!

Підійшла й вона до хати,

Загарчала: — Геть, хвостата!

Забирайся звідсіля! —

А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу, —

Полетить від тебе клоччя,

На шматочки роздеру,

Ще й на порох розітру!

Утекла й собака зразу!

А зайчатко уночі

Знов побігло, від образи

Сльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник,

Гострі шпори на ногах.

— Що з тобою? Дуже дивно

Зайця бачити в сльозах!

— Ой, мене прогнала з хати

Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

— Що ж, провчу я розбишаку!

— Де вже, півничок, тобі?!

Вовк, ведмедик і собака

Відступились в боротьбі…

— Ну, за мене не страшися!

Сам побачиш, — от ходім! —

Вийшли друзі на узлісся,

Де стояв зайчатин дім.

Місяць виглянув з-за хмари.

Півник крилами ударив.

— Годі спать — ку-ку-рі-ку! —

На чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі.

— Хто там ходить по двору?

От як скочу, як підскочу —

На шматочки роздеру!

Не злякався півник смілий

Та на ґанок як стрибне.

— Забирайся, поки ціла!

Не дратуй, гляди, мене!

Відкида лиса запори,

Бачить: півник-молодець,

Гострий дзьоб, сталеві шпори

Ще й червоний гребінець.

Тут лиса аж закрутилась

— Я хороша! Я не зла!

Я з зайчатком не сварилась,

По-сусідському жила!..

А сама — мерщій на ґанок,

Та — по східцях, та у ліс!..

І зустрінув зайчик ранок

Знов веселий, як колись.

МАЛЮВАВ КАРТИНУ ТАТО,

Квач у фарбу умочав,

Потім вийшов із кімнати

І обідати почав.

Тупу-тупу, хтось тупоче,

Відчинити двері хоче…

І в кімнату в ту ж хвилинку

Входить дівчинка Маринка.

Бачить: квачики чудні,

Фарби різнобарвні,

А на білім полотні —

Щось не дуже гарне.

Зараз доня квачик витре,

Візьме фарби на палітрі

І на татовій картині

Домалює квіти сині.

Не виходить — хоч заплач!

Тільки плями й смуги…

Мабуть, це поганий квач,

Треба взяти другий.

Треба взяти іншу фарбу,

Ясно-жовту, дуже гарну,

Чорну, білу та руду

І змішати до ладу.

Раптом тато на порозі.

Тільки глянув — що то?

Фарби, пензлі на підлозі…

Знищена робота…

І стоїть мале дівчатко,

Посміхається до татка,

Довгий пензель у руці,

Різні фарби на лиці.

— Ах, ти, шкода наша, шкода!

Що ж ти наробила?

Грійте швидше теплу воду

Та давайте мила!

ЗАЙЧАТА І СВИНЯ

Стояла в лісі біла хатка

Поміж дубів та ялівців,

І там жили малі зайчатка —

Аж вісім жвавих стрибунців.

З братів найстарший був Стрибайчик,

Меткий та чималий на зріст.

А наймолодший, втішний зайчик,

Був Побігайко Куций Хвіст.

Такий веселий, дуже милий,

Всіх бавив сміхом голосним,

І всі брати його любили

І піклувалися за ним.

У хатці завжди гарно й чисто —

Зайчата скрізь наводять лад:

І стіл, і лави — все на місці,

Ще й вісім ліжечок у ряд.

Був день осінній, непогідний,

А в хаті, в тиші і теплі,

Борщу поїсти в час обідній

Зібрались зайчики малі.

Стук-стук у двері!..

— Хто там? — Свинка!

Блукаю в лісі цілий день…

Промокла під дощем щетинка…

Пустіть погрітися лишень!

— Заходь, будь ласка! — 3 холоднечі

Впустили зайчики Свиню.

Вона зайшла, скоріш до печі,

Сідає ближче до вогню,

Ще й повела уважно писком

І чує — борщ у казані…

— А може, хоч маленьку миску

Борщу насиплете й мені?

— Будь ласка! Просим, люба госте! —

Залізла Свинка враз на піл,

Підсунулась до столу просто

Й поклала ратиці на стіл.

Схопила миску Свинка наша

Та як почне усе трощить:

І борщ, і галушки, і кашу,

їсть — аж за вухами лящить!

Зайчата дивляться тривожно,

Як вмить зникає їх обід.

А гостя каже: — Жити можна!

Я вже наїлася як слід.

Тепер би ще любенько й радо

Лягти поспати в цей куток…

Давайте ж ковдри й простирадла,

Та ще й побільше подушок!

— Беріть в усіх, та не в малого! –

Насміливсь мовить старший брат.

А Свинка як рикне на нього:

— Давай негайно кожен шмат!

І тут вона усі зайчачі

І ковдри, й подушки стягла,

Вляглась на припічку гарячім,

Стулила очі й захропла.

Стоять розгублені зайчата:

— До чого ж це воно веде?..

— Невже ж терпіти та мовчати?

І що нам їсти? Й спати де?!

А Свинка враз розкрила очі

Та як розсердиться й гукне:

— Що за розмови серед ночі?!

Геть з хати!.. Не будіть мене!

Зайчата від цього страшила

Скоріш у двері, за поріг!..

А дощ періщить що є сили,

І вітрюган збиває з ніг.

Мов потемнішав світ навколо!..

Заплакав навіть старший брат,

А Побігайко плаче вголос,

І сльози котяться, як град.

Тремтять замерзлі зайченята —

Невже ж загинуть привелось?!

Коли це з хащі йде рогатий

Господар лісу — дужий Лось.

— Що тут,— питає,— з вами сталось?

Розповідайте все як слід!

— Та, бач, до нас Свиня забралась,

Поїла зразу наш обід.

Постелі відняла всі чисто…

Прогнала нас під дощ, у двір!..

— Ех ви, нещасні, беззахисні! —

Всміхнувся їм могутній звір.

Та як зайшов до хати хвацько,

Та як загримав на Свиню!

Аж загуло в печі зненацька,

Ще й іскри приснули з вогню!

Свиня й прокинутись не встигла,

Як покотилась геть у двір!

Мерщій світ за очі забігла

І не верталася з тих пір.

А зайченята стали жити

У теплій хатці, як колись.

Та тільки знали, з ким дружити,

Й нахаб нечемних стереглись!

ХАТИНКА НА ЯЛИНЦІ

Там, де сосни та ялинки

у лісочку стали в ряд,

скаче білка – сіроспинка,

закликає всіх звірят.

Сіра спинка, довгий хвостик,

по деревах – плиг та плиг!

— У свою хатинку в гості

я сьогодні кличу всіх!

У моїй малій хатинці,

на ялинці між гілок,

наготовлено гостинців

для звіриних для діток!

Полетіла швидко бджілка,

понесла усім листи:

«Всім обідати до білки

дуже просимо прийти».

І, почувши цю новинку,

по вечірній по росі

у хатинку на ялинку

поспішили гості всі:

снігурі дзвінкоголосі,

гостродзьобі ятелі,

павучки, бджілки та оси,

і розкошлані джмелі,

і роззява — чорна ґава,

і зайчата – стрибунці,

і гладка зелена жаба,

і веселі горобці.

Ось нечутно, непомітно

поспішає сірий кіт,

щоб до білки – сіроспинки

не спізнитись на обід.

І жуки, жуки злетілись —

музиканти – сурмачі:

клишоногі, жорсткокрилі,

усачі і рогачі.

Сіроспинка всіх вітає,

сіру лапку подає,

ще й до столу закликає,

ще й гостинці роздає.

У хатинці на ялинці

свято радісне іде.

До світанку – співи й танки,

і музика виграє.

Грає бджілка

на сопілку,

дружно влад бринять джмелі,

туки-туки дзьобом в гілку

ятелі —приятелі.

А зайчата – стрибунчата

ще й горобчик – молодець

підхопились та й спустились

по травиці у танець!

Горобців весела зграя

танцювати почала.

Грає, грає, виграє

на сопілочку бджоли!

У хатинку на ялинку,

де музика, співи й сміх,

кличе білка – сіроспинка

всіх звіряток лісових.

— Тільки гусінь волохату

ми не пустимо у хату.

Бо вона у нашім лісі

робить шкоду –

просто жах! –

з’їла листя усе чисто

на маленьких дерев­цях.

— І злодійку мишу ми

в хаті не залишимо.

Бо ця миша позавчора,

по­завчора уночі,

влізла в білчину комору

і погризла калачі.

— І гадюку хижу ми

із хатини виженем.

Бо в пташиному гніздечку

ця гадюка – лютий гад! –

подушила всі яєчка

і поїла пташенят!

— Поточили короїди

на деревах всю кору.

Не покличем їх обідать

і не приймем в нашу гру!

Той, хто в лісі робить шкоду,

хто нам лиха наробив, –

хай до нас і не заходить!

Ми не любим шкідників!

Так у білки – сіроспинки

розважались до зорі

комашня й малі тварин­ки,

горобці та снігурі.

Рано-зранку, на світанку,

по ранковій по росі

із хатинки на ялинці

розійшлися гості всі.

Білка в хатці задрімала.

Жабка спить на бережку.

Тихо – тихо вранці стало

у зеленому ліску.

Навіть сосни та ялинки

не колишуться, мовчать.

І росинки на травинках,

як намистечко, блищать.

ОЛІВЕЦЬ – МАЛЮВЕЦЬ

 

Взяла Яся олівець, олівець-малювець. Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець.

Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!

Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!

Ось на небі сяє сонце, довгі промені ясні… А в сторонці, під віконцем, квітнуть квіти запашні.

У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички. Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато —все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.

А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки, ось чотири, ось і п’ять… Вже нема де малювать!

Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим…

Ось і блискавка! І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку,

на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик, ллється швидко, швидко, швидко!

І нічого вже не видко!

— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір! І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..

Яся каже:

— Ай-яй-я! Яся каже:

— Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!