Вулиця пам’яті

Холодного весняного дня, коли дощ заливав львівські вулиці, пані Олена, старенька пані, повільно йшла вулицею. До дому було вже близько, але вона не поспішала – в неї нікого не було. Раптом до неї підійшла незнайома дівчина.
– Вибачте… Не підкажете, де знаходиться вулиця Вербицького?
Пані Олена зупинилася і подивилася на дівчину – та виглядала, як іноземка. Вона тримала в руках карту, і було видно, що взагалі не знає, куди їй іти.
Йшов дощ, було холодно. Дівчина, вдягнена в тонкий плащ, зовсім замерзла.
– Вербицького… – пані Олена тепло посміхнулася, ніби про щось згадала. – Це тут, зовсім близько! Вам потрібно пройти прямо – недалеко, я думаю, п’ять хвилин, потім поверніть ліворуч – Ви побачите, там такий гарний червоний будинок. Можете проїхати одну зупинку трамваєм, але це справді близько.
– Червоний будинок… – дівчина дивилася на свою карту, хотіла знайти потрібний поворот.
– Ось, дивіться, – пані Олена також подивилася на карту. – Ми з вами зараз тут. Ось, підете прямо… – вона показала на карті, куди треба йти, – а ось тут повернете. Ось, праворуч. Бачите? Ця маленька вулиця.
– Дякую! – дівчина посміхнулася. – Я вже годину тут ходжу: то праворуч, то ліворуч… І ніхто не міг показати, де ця вулиця…
– Так, це маленька вулиця, і багато людей не знає, де вона, – сказала пані Олена. – А у Вас там друзі?
– Ні, – дівчина знову посміхнулася. – Не друзі, не родичі і навіть не знайомі.
– Як так? Чого ж ви шукаєте цю вулицю? Та ще й погода така погана… – пані Олена бачила, що дівчині дуже холодно.
– Розумієте, мій дідусь Микола… Точніше, прадід, йому вже вісімдесят сім років… Він колись жив тут, у Львові. Коли я сказала йому, що їду до Львова – він попросив мене знайти цю вулицю.
– Дідусь Микола… – пані Олена раптом стала дуже серйозною.
– Так. Він тут жив, коли був зовсім молодим. Просив зробити фотографію будинку – він сказав, що я його легко знайду, треба пройти прямо вулицею, він буде праворуч, на перехресті.
– Будинок з червоним дахом… – тихо сказала пані Олена.
– О, це така романтична історія, – говорила далі дівчина. – В нього була сусідка – Оленка. Він був у неї закоханий. Вона жила на сусідній вулиці, через кілька будинків. Але потім його родина виїхала на Захід, а далі до Канади. Він ніколи про неї більше не чув, але завжди згадував про неї. Він казав, що в неї були такі сині очі, як львівське небо.
– Як львівське небо… – пані Олена опустила голову. – Йдіть прямо, це близько. Побачите, біля червоного будинку… – вона розвернулася і пішла геть.
Дівчина здивовано подивилася на неї і пішла далі шукати вулицю. Вона не бачила, як старенька стояла під дощем і дивилася на неї, і очі її були сині, як львівське небо.